Косівські виклики України0 Українська дипломатія, час від часу, опиняється у скрутних ситуаціях відсутності нормального вибору. І трапляється це зовсім не з власної вини – геополітика така, що малим країнам складно вижити. От і наразі профі з Михайлівської площі не знають, що робити з проблемою Косово.
Гамлетівське питання
З цією колишньою югославською провінцією ситуація така (якщо висловитися образно): направо підеш – погано, наліво – не краще. Нову державу вже встигли визнати кілька світових лідерів, серед яких Америка та Франція. Більшість країн ЄС готові зробити це незабаром.
А от як бути Україні? Визнавати чи ні? Це гамлетівське питання поки що не дуже турбує вітчизняних можновладців, заклопотаних блокадою Яценюка. Однак, панам Немирі та Огризку не позаздриш.
Схожа ситуація була майже рік тому, коли Польща та Чехія зголосилися прийняти американські радари, а Україна не знала що з цим робити. УП тоді вже писала про своєрідний почерк вітчизняної дипломатії, "толерантний та обережний" водночас, спрямований на уникнення конфліктів, втечу від них.
Але тікай – не тікай, робити щось треба. Або підтримати Америку та визнати Косово як державу, або підтримати Росію та сказати, що такої держави не існує. Чи просто сховати голову і пісок і хай вони там розбираються самі?
Президент Ющенко, розуміючи, що треба робити хоч щось, доручив Огризку провести двосторонні консультації з дипломатами ЄС, Росії, США та іншими "для наближення до прийняття рішення".
При цьому Ющенко наголосив, що, на думку України, ще не вичерпані всі можливості для переговорного процесу з цього питання (які можливості, які переговори, коли там албанці та серби ріжуть один одного? – Авт).
Також, враховуючи статус України, президент підкреслив, що для нас є дуже важливим рішення Ради безпеки ООН, позиції ОБСЄ, Євросоюзу. Водночас, заспокоюючи грузинських та азербайджанських союзників, глава держави підкреслив, що Україна буде підходити до ухвалення свого рішення щодо статусу Косово не як до прецеденту стосовно інших "заморожених" конфліктів.
Проект Османів та погрози Затуліна
Косівська проблема виникла не сьогодні. Історично вона є спадщиною присутності в Європі Османської династії. Османи заселяли Косово мусульманами-албанцями, щоб винищити в цьому краї згадку про сербську державність, колискою якої він був.
У титівській Югославії Косово отримало статус автономної республіки у складі союзної республіки Сербія (не будемо нагадувати звідки Тіто взяв таку адміністративно-територіальну схему). Коли Югославія почала розвалюватися, Косово одним з перших обрало курс на самостійність, однак лише військова допомога НАТО зробила її можливою.
Для сербів втрата Косово є вкрай болючою. Це все одно що відняти в українців Київ, у ізраїльтян – Єрусалим, або у росіян – Москву. Тому рух Косова до незалежності зустрічає такий відчайдушний опір з боку Бєлграду. Сербів підтримує Росія.
Як реагувати в даному разі Україні? Подавши прохання на приєднання до натівського ПДЧ ми тим самим зголосилися підтримувати Північно-Атлантичний Альянс в принципових питаннях.
Для НАТО, Косово – питання принципове. Тому Україна повинна була б одразу підтримати незалежність Косово, встановити з ним дипломатичні стосунки та надіслати військову допомогу від сербів. Це з точки зору "яструбів-євроінтеграторів".
Однак, значно більш пронатівська Грузія відмовилася визнавати косівську державність. МЗС Грузії недвозначно натякнув на особливість грузинської ситуації. Йдеться про Абхазію та Південну Осетію, що давно прагнуть до "возз’єднання" з Росією.
Як погрожує відомий російський патріот Костянтин Затулін: "Мы сегодня вынужденно приходим к мнению, что поскольку нам не удалось отстоять универсализм международных принципов и уважение к ООН, то мы вынуждены будем реагировать, исходя из своего конкретного анализа в конкретной обстановке применительно к конкретному конфликту. По моему мнению, это означает, что мы должны поставить в повестку дня обсуждение вопроса о признании Абхазии и Южной Осетии".
Острів Крим
Сцилла та Харібда українсько-американських та українсько-російських відносин – це лише один бік справи. Другий – це кримське питання. Мова зовсім не про ЧФ, російську мову, Затуліна та Цекова.
"Небезпека" йде з боку молодих радикалів татарської громади. Так, сьогодні громада невелика (навіть за мірками АРК), однак демографічна динаміка свідчить, що надалі татари можуть стати серйозним державотворчим чинником на півострові.
Як відомо, Кримське ханство було історичним проектом Османської імперії. Так сам як албанське Косово. Можливо, що зараз такі роздуми та аналогії можуть викликати іронію чи сарказм, але хто-зна як воно буде потім?
Чи не виявиться, що проблеми ЧФ – це лише дитячі забавки порівняно з небезпекою утворення радикально-ісламістського руху на території АРК. А як раптом меджліс згадає, що було на місці нинішньої АРК до 1783 року, і буде вимагати відновити історичну справедливість?
"Українське Косово" може стати кошмаром нашого майбутнього? І чи тільки майбутнього? Адже вже сьогодні меджліс демонструє непогану здатність до опору силам МВС та російським націоналістам. Це ще не "армія визволення Криму", але загони самооборони меджлісу готові до боротьби.
Автор нічого не має проти самовизначення кримсько-татарського народу, однак що тоді робити Києву? Адже для нас Крим – це невід'ємна частина України. Визнання Україною Косова може спонукати меджліс до початку більш активної боротьби за створення обмеженої татарської автономії в Криму. А там надалі плани можуть виявитися безмежними.
Тож визнавати Косово, чи може краще не помітити цю ситуацію? Чи відверто визнати, що ми проти допомоги світового співтовариства ісламістам? Навіть, якщо вони мешкають у Європі.
| 